Блог

Июль 27, 2017
Мир нарешті повернувся до Європи.

Автор: Ирина Акчурина

У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми у важких обставинах, але не впадаємо в розпач.
Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені.
Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове.
Бо завсіди нас, що живемо, віддають на смерть за Ісуса, щоб з’явилось Ісусове в нашому смертельному тілі.
Тому то смерть діє в нас, а життя — у вас.
2 до коринтян 4:8–12

27 липня 1945 року, Лондон

Мир нарешті повернувся до Європи. Її знайоме обличчя — колись спотворене злом і страхом — знову стало спокійним, благородним і свіжим. Знадобляться роки, аби зрозуміти те, через що їй довелося пройти. Здавалося, вона довгий час перебувала під владою екзорцизму, що випив із неї всі соки. Але одного дня із пронизливим криком легіони демонів покинули її. Два місяці тому закінчилася війна. Тиран учинив самогубство в сірому бункері під своєю зруйнованою столицею, і союзники оголосили перемогу. Життя в Британії потроху відновлювалося. Тоді, як по команді, розквітло літо — перше мирне літо за шість років. Але доказом того, що всі минулі жахіття — не примара чи страшний сон, слугували постійні нагадування про недавні події. Вони були жахливими, як і все, що сталося до цього, а інколи навіть гірше. На початку того літа з’явилися страхітливі новини про табори смерті й криваві звірства нацистів над людьми у віддалених пекельних поселеннях їхньої недовго існуючої імперії. Чутки про ці речі ширилися і під час війни, але тільки тепер їх реальність підтвердили фотокартки, кінохроніки та розповіді очевидців — вояків, які залишили табори у квітні, в останні дні війни. 

Глибину тих жахіть не описати й не збагнути — вимучена війною Британія не могла охопити нескінченного потоку повідомлень. Ненависть англійців до німців ставала дедалі сильнішою. Соціум лихоманило від самої люті зла. На початку війни було неможливо відрізнити нацистів від німців, як і зрозуміти, що не всі німці — нацисти. Коли зіткнення двох націй посилилося і щоразу більше батьків, синів і братів помирало, помітити ту різницю стало значно важче. Врешті-решт вона остаточно стерлася. Усвідомлюючи потребу підживити британські воєнні зусилля, прем’єр-міністр Вінстон Черчилль об’єднав німців і нацистів у єдиного ненависного ворога, котрого так було легше перемогти й швидше покінчити з тим невблаганним жахом. 

Коли німці, які організовували змову проти Гітлера та нацистів, вийшли на Черчилля та британський уряд, сподіваючись на підтримку в їхніх спробах побороти ворога зсередини, а також прагнучи донести світові, що дехто з німців страждає від лабет рейху так само, як інші народи, їм категорично відмовили. Нікого не цікавили їхні ініціативи. Було занадто пізно. Вони не могли брати участь у такому злі, тому, коли випадала нагода, намагалися встановити сепаратний мир. Для воєнних цілей Черчилль підтримував вигадку про те, що немає добрих німців. Існував навіть такий вислів, що добрий німець — якщо комусь треба було вжити це словосполучення — це мертвий німець. А відсутність нюансів — просто одна з деталей воєнного пекла. Однак тепер війна залишилася позаду. І коли невимовне зло Третього Рейху повністю виринуло на поверхню, почали відкриватися й інші речі. Так, одним з етапів відновлення мислення в мирний час стала здатність бачити поза межами чорного й білого — улюблених кольорів війни, розрізняти відтінки та тони, тіні й кольори. 

27 липня 1945 року в церкві Святої Трійці, що розташована відразу за Бромптонською дорогою в Лондоні, проходило служіння, яке не всі присутні могли зрозуміти. Ті, хто втратив близьких на війні, вважали, що воно неприємне і викликає занепокоєння. Це поминальне служіння, котре відбувалося в Британії і транслювалося на каналі Бі-бі-сі, було присвячено одному німцю, який помер три місяці тому. Звістка про його смерть так повільно виринула з мороку війни, що дехто з його близьких та друзів почули про неї порівняно недавно. Більшість і досі нічого не знала. Тут, у Лондоні, зібралися ті, хто знав. На церковній лаві сиділа тридцятидев’ятирічна сестра- близнючка померлого, її чоловік — наполовину єврей — і двоє їхніх дочок. Вони покинули Німеччину якраз перед початком війни, перетнувши автомобілем кордон зі Швейцарією. Померлий допоміг організувати їхню втечу, — хоча той нелегальний виїзд із території, де панувала націонал-соціалістська ортодоксія, виявився одним із найлегших. Вони мешкали в Лондоні, де й залишилися. Чоловік помітив поміж своїх друзів кілька знаних осіб, серед яких був Джордж Белл, єпископ Чічестера. Белл організував служіння, оскільки знав і любив померлого. Єпископ познайомився з ним за кілька років до війни, коли вони обидва брали участь в екуменічному русі, намагаючись застерегти Європу від намірів нацистів, потім прагнучи врятувати євреїв і зрештою — оповістити британський уряд про внутрішньонімецький спротив. За кілька годин до своєї страти у Флоссенбурзькому концентраційному таборі чоловік передав єпископу прощальні слова. Тієї неділі після свого останнього служіння та проповіді він також переказав їх британському офіцерові, з яким був ув’язнений. Офіцера звільнили, і той сповістив Європу про смерть свого товариша та передав його прощальні слова. 

 Через Англійський канал, Францію та Німеччину, у Берлінському окрузі Шарлоттенбурґ, у триповерховому будинку на Марієнбурґераллє, 43, літня пара слухала радіо. Колись дружина народила вісьмох дітей — чотирьох хлопців і чотирьох дівчат. Другого сина вбили під час Першої світової війни, і впродовж року молода матір не могла отямитися від горя. Двадцять сім років потому Друга світова війна забрала в неї ще двох хлопців. Її чоловік був відомим на всю Німеччину психіатром. Вони від самісінького початку виступали проти Гітлера і пишалися тим, що їхні сини й зяті брали участь у конспіративній боротьбі проти нього. Вони всі жили в небезпеці. Проте коли війна закінчилася, новини про їхніх двох синів довго добиралися до Берліна. Місяць тому батьки нарешті дізналися про смерть третього сина — Клауса, однак про наймолодшого — Дітріха — не відали нічого. Хтось казав, наче бачив його живим, а потім сусід повідомив, що Бі-бі-сі транслюватиме поминальне служіння з Лондона. По Дітріху… У зазначений час подружжя ввімкнуло радіоприймач. Незабаром почули, що служіння проходить по їхньому синові. Так вони довідалися про його смерть. Як подружжя сприйняло гірке повідомлення про те, що добрий чоловік, котрий був їхнім сином, мертвий, так само й багато англійців сприйняли тяжку новину, що померлий німець був хорошим. Отже, світ став на шлях примирення. Померлий мав наречену. Він був пастором і теологом. Його стратили за участь в організації замаху на Гітлера. 

Бонгьоффер: пастор, мученик, пророк, змовник - праведник проти Третього Рейху

Написать отзыв
Защита от автоматических сообщений
CAPTCHA
Введите слово на картинке