Біблія і Реформація

Більше від усіх провідних християнських мислителів попереднього тисячоліття, теологи Реформації визначали себе як теологів Біблії, і ніяк інакше. «Святі сторінки», «магістром» яких був Тома Аквінський, відтепер постали центром уваги в такому сенсі й такою мірою, як ніколи раніш.
 Церкви, що пішли услід за женевським реформатором Жаном Кальвіном та визначали себе як «реформовані згідно зі словом Божим», підносили авторитет Біблії навіть більше, ніж лютерани.

Кальвін обстоював відоме неписане правило, до якого слід підходити з обережністю, що будь-яка церковна практика, не приписана безпосередньо Писанням, мусить бути заборонена, тоді як за Лютером вона мусить лишатися дозволеною, хоча не обов’язковою. Кальвін склав коментарі на всі книги Біблії, окрім Одкровення, і свою монументальну працю « Настанови у християнській вірі», оприлюднену 1536 р., схарактеризував як виклад апостольської віри за Біблією. «Я обговорюватиму лише те, чого ми можемо навчитися з Писань», - проголосив він при початку, і з більшим чи меншим успіхом намагався виконувати це.

Дотримуючись цієї настанови, протестантська Реформація потягнула за собою реформу в богословській освіті кліру. В новій програмі традиційним предметам, приділялося менше уваги, ніж повіршевому аналізові Біблії. Лютер розпочав свої «Читання про Книгу Буття» (1535 р.) і розбирав цю книгу, розділ за розділом, понад десять років - тобто ледь не до кінця свого життя. Деякі з його студентів приєдналися до класу на Авраамі й завершили курс навчання на Ісааці, так і не дізнавшись про Якова.У багатьох протестантських церквах знання гебрейської та грецької було необхідним для висвячення, в деяких воно лишається необхідним і досі.

 Тепер, як ніколи доти, Біблія постала самодостатньою доктриною. Верховний авторитет Біблії був тією межею, що відокремлювала протестантизм від римо-католицтва.У відповідності до цього визначення, релігійний авторитет Біблії передбачав її непогрішимість, причому не лише у питаннях віри й моралі, але й в усіх історичних, географічних та наукових подробицях, що фігурували будь-де на її сторінках.

Війни за Бога

 Поміж інтерпретаторами Біблії, чи то були юдейські рабини, чи християнські богослови, споконвіку виникали бурхливі чвари, але зазвичай вони розгорталися в рамках єдиної спільноти вірян. Відтепер же в надрах західного християнства виникло чимало спільнот вірян. Навіть більше, кожна з цих спільнот відмежовувала себе від інших, виходячи саме з розуміння Біблії, а не з побудови церкви, відправи богослужіння чи бачення життя християнина (хоча все це, звісно, випливало з інтерпретації Біблії). Відтак, незгоди між ученими щодо того, що означає Біблія, водночас і відображали церковні розколи, і створювали надалі все нові й дедалі маштабніші схизми. Правило про верховний авторитет Біблії означало на практиці незаперечний авторитет тієї чи іншої інтерпретації Писань, притаманної тій чи іншій церковній спільноті.

Доки проект Реформації було втілено, він уже встиг розділити західне християнство вздовж усіх тонких місць, і декотрі з цих розділень стрімко наближаються до п’ятисотлітньої відмітки. Ніхто, хоч трохи знайомий з історією Реформації, навіть не намагається відкидати, що з усіх боків були свої політичні чинники й історичні «обставини», такі як амбіції, захланність, непорозуміння, жага влади, добряче присмачені людськими «пихою та упередженістю». 

Протягом ста років після смерті Лютера (1546 р.) релігійні війни охоплювали одну по одній європейські країни, зіштовхуючи християн з іншими християнами, аж доки Вестфальський мир 1648 р. не припинив Тридцятирічну війну; втім, він не спинив безнастанного розділення спустошеної Європи. При цьому ніхто не здатен заперечити, що зброя, якою вони вражали одне одного, складалася не лише з анафем та відлучень, не лише з артиллерії та арбалетів, але й зі слів Святого Письма. І навпаки, будь-яка спроба замирення хоч якихось із розділень, привнесених Реформацією, мусила атакувати фундаментальні незгоди в інтерпретації Біблії. 

Насправді, слід і в цьому віддати належне центральній ролі Біблії: незрідка вона - поруч із доброю волею та готовністю почути й зрозуміти іншу сторону, аби нарешті звершилася воля Божа й на землі, як на небесах, - виявлялася основним чинником в усуненні розділень, породжених Реформацією (та й раніших розколів).

за книгою «Кому ж належить Біблія?» Ярослав Пелікан