Дорога сліз. Роман про хрестовий похід дітей

Автор огляду книги: Тетяна Дорош

Безсумнівно, ви чули про хрестові походи. Це стражденна й сумнівна своєю репутацією епоха в загальних рисах знайома ще зі шкільного курсу світової історії. Однак чи пам’ятаєте ви ті скромні рядки в підручниках або додаткові репліки вчителя історії про те, що, крім дорослих, у похід вирушили ще діти? Принаймні я про це звідкись знала, хоч і ніколи не досліджувала тему більш докладно. Девід Бейкер написав роман «Дорога сліз», в основі якого лягла історія про ті давні сумні події. Десятки тисяч дітей і підлітків пішли в далеку невідому дорогу, натхненні високими словами про мирне завоювання Єрусалиму невинними юними душами. Вони мріяли переможно ввійти у Святе Місто й придбати благословення для своїх родин, місцин та майбутніх поколінь. Дивовижно ще те, що батьки в жертовних почуттях відпускали своїх дітей у невідомість. На жаль, багатьом із них уже ніколи не було суджено повернутися до родинних вогнищ.
Автору вдалося створити прекрасну історію, яка розпочинається описом селища Вейєр та знайомством із кількома його жителями, а потім веде нас дорогою до Генуї. Протягом книги ми знайомимося з новими героями, з одними прощаємося назавжди, а з іншими йдемо аж до самого кінця. Крім того, що Бейкер уміє майстерно змальовувати характери, він не менш вміло змальовує місцини. Автор сам перейшов маршрут хрестоносців, тому читач дуже тонко може відчути атмосферу кожного місця, де ступали ноги дітей. Так само дуже добре передано дух і побут епохи, у якій жили герої.
Особливу увагу автор приділяє дітям однієї сім’ї з Вейєра — Вілу, Карлу та їхній сестрі Марії. Ці троє дітей, різні за своїм характером, але люблячі у своєму серці, стали першими в загоні хрестоносців, який щоразу поповнявся новими учасниками. Упродовж розповіді Бейкер тонко розкриває дитячі характери та передумови, що спонукали їх вирушити в дорогу. Книга допомагає зрозуміти справжні мотиви натхненників і учасників походу: хтось вірив, що таким способом можна здобути благословення та спокутування гріхів, хтось розумів це як священний обов’язок, а для когось це була просто можливість залишити дім. У випадкових розмовах дітей можна почути про те, що деякі з них жили в люблячій сім’ї, а деякі вже з дитинства переживали незгоди й руїни родинних вогнищ. Не менш цікавим є духовний стан дітей. Віра деяких, наприклад, Карла щира й невинна, хоч і неідеальна. Віл, юний ватажок походу, навпаки зарозумілий серцем та самовпевнений. Для деяких дітей Єрусалим — священна й чиста мрія, а хтось розцінює цей похід як можливість самоствердитися і догодити власній гордині.
Ще одним цінним героєм, який розкривається на сторінках книги, є священник Петер. Автор навмисно розповідає трохи більше про його життя, що допомагає нам зрозуміти деякі вчинки. Петер стає своєрідним духовним поводирем загону. Він добре знає Писання і має багатий досвід науковця та мислителя. А ще Петер ніби дитина, бо розуміє дітей і вміє прощати. Проте і йому треба пройти духовну трансформацію. Дивно, що він, глибоко віруючий, усе ж ще не має тієї свободи, яку дарує простота віри в Бога. Труднощі походу викривають його духовні слабкі місця, а суперечливі моменти іноді спонукають чинити зовсім не по-чесному. Мені здається, що автор описуючи обставини й мотиви вчиників ніби ставить нам риторичні запитання: «А було якесь інше, більш правильне рішення? Можливо, ті рішення, які на максимальне благо ближніх, і є найправильнішими?»
Роман цінний тим, що проходячи з героями шлях ми відкриваємо багато істин про Бога. Наприклад, цікаво задуматися над тим, чи справді стратегія Бога лише в тому, щоб карати грішників і благословляти праведників? Яка ціль страждань? Чому Бог може врятувати одного, але водночас допустить смерть іншого? Як Він проявляється в красі створінь? Як любов дає силу жити? Чому слова розходяться з вчинками? Ми ніби дорослішаємо разом із героями, спостерігаючи, як змінюється їхнє серце й розуміння. Так само ми вчимося правильно проживати втрати та не плекати ілюзій, що комусь під силу повністю зрозуміти діла Божі.
Іноді «Дорога сліз» дуже нагадував мені алегоричну повість Джона Буньяна «Подорож Пілігрима». Там герой теж зустрічається з різними перешкодами на шляху до Небесної країни, однак у романі Бейкера, хоч і в труднощах можна побачити скриту мораль, усе ж простежується реалістичність та водночас абсурдність ідеї цього хрестового походу.
Особистими недоліками для мене була велика напруженість сюжету. Читач прочитує назву розділу, наприклад, «Озеро сліз», і вже мимоволі зіщулюється, пам’ятаючи втрати минулих сторінок. У романі багато сліз та смертей, і все це підсилюється, коли думаєш, що насправді мета походу зовсім марна. Хоча наприкінці мимоволі розумієш усю суть випробувань та погоджуєшся зі словами Петера, що «не треба йти за море, щоб ступити на Божу Землю, бо вона всередині вас самих».
До напруги сюжету ще додається те, що комічні моменти тісно переплетені з трагічними. Іноді ми просто сміємося із замурзаних малолітніх хрестоносців та кумедного отця в чорній рясі, які йдуть із якоюсь високою метою, а іноді здригаємося від жахливої правди ілюзорності цього походу.
«Дорога сліз» — це, мабуть, найперше для тих, хто цікавиться історією Церкви, зокрема її суперечливими сторінками. Книга ніби оголює всі проблеми релігійного становища в XIII століття, як у суспільстві загалом, так і особистої віри кожного. Утім, це не документальна література, тому художність оповіді робить цю книгу доступною для широкого кола читачів. Пересічний читач тут знайде багато корисного, адже книга по-читацьки естетична, її легко читати й уявляти себе на місці подій. Хоч роман емоційно важкий, відкритий фінал подарує навіть найбільш засмученим читачам світлу надію на краще.

Дорога сліз. Роман про хрестовий похід дітей. Девід Бейкер