Мій ближній - мій рідний

Книги Патриції Сент-Джон — незмірне багатство зворушливих оповідей для дітей і дорослих. Я відкрила цю авторку для себе вже в дорослому віці та історія за історією насолоджувалася дивовижним світом, у якому пережиття, втрати й труднощі міцно переплелися з вірою, надією і добром. Ці твори не можна назвати легким читанням для вечірніх посиденьок. Авторка народилася в сім’ї місіонерів та працювала медсестрою-місіонеркою в Марокко, тому добре знала, що таке страждання навіть із погляду дитини. У її книжках глибоко описуються переживання дітей, які постають перед нелегким вибором, жертвують собою, вчаться любові, прощають і виживають, а ще або знайомляться з Богом, або вже утверджують свою віру в Нього. Авторка пише без зайвого ідеалізування чи романтизування, але водночас може передати складні проблеми простою мовою.
У Патриції Сент-Джон поки що мало видань, перекладених українською. Одне з небагатьох — це повість «Мій ближній — мій рідний». Книга переносить нас у пропечений сонцем світ Африки, де природа та люди хочуть тільки одного — дощу, який би повернув пошерхлій землі врожайність. Проте це не єдине бажання людей: у країні вирує війна, яка калічить долі багатьох сімей, а голод із кожним днем висмоктує з тіл останні сили й жагу до життя. Перед сотнями та тисячами людей простягнулися довгі дороги поневірянь, на яких вони зазнають багато втрат і про щасливий кінець яких можуть тільки мріяти.
Сім’я чотирнадцятирічної Мехріт та її чотирирічного братика Текли — не виняток у цій круговерті страждання. Одного дня їхні батьки не повертаються додому. Мехріт, на диво доросла й свідома дівчинка, розуміє просту істину: «У своєму лиху кожен виплакує свої сльози», і не допускає паніки, навіть коли дуже важко. Її дорога до кращих умов тяжка, але вона прямує нею, не забуваючи дбати про тих, хто поряд. Дивно й водночас сумно читати, як дівчинка спокійно сприймає удари долі, та й сама авторка не концентрується на горюванні. Так, втрати та страждання гіркі, але герої прямують уперед, бо мають задля чого жити. У цій книзі тонко переплітаються долі абсолютно різних людей, різних за своїм віросповіданням, вихованням, умовами життя та національною належністю; людей, які б і ніколи не були знайомими, якби їх не об’єднало спільне горе...
Червоною ниткою крізь усю історію проходить пошуки героями Бога. По-своєму вони вже знають Його, але дуже мало, та й страждання і випробування ніби притупляють їхню віру. Бабуся Мехріт і Текли, наприклад, не розуміє тієї мови, якою читають Біблію в церкві, але знає, що скорбота й розлука — це не кінець, бо є ще та дивовижна земля, «де поля зеленіють і тече вода». Така віра проста й по-дитячому щира, приймаючи втрати та надіючись на краще. Віра її дочки Муни, матері дітей, зовсім інша. Муна рішуча й активна, готова боротися за своє життя і життя рідних, проте випробування пригноблюють її морально. Вона задумується про вічне, про те, звідки береться любов, яким буде майбутнє її сім’ї, але надіється тільки на себе й бере власне життя у свої руки. Для її чоловіка Тесфая, навпаки, шлях віри починається саме зі страждань. Він мусить ще багато що обдумати й пережити, щоб зрозуміти, у що та як йому вірити.
Книга порушує ще багато актуальних тем, наприклад, цінності й міцності родинних зв’язків. Перед тим, як піти в невідомість, Мехріт роздумує про своїх дідуся та бабусю: «Вони були тіло від її тіла й кістка від її кістки». Це означало, що вона могла їм довіритися. Любов дає сили стареньким залишити все, чим жили досі, а Мехріт пильнувати Теклу, хоч іноді це надто виснажливо. Так само Муна робить сміливий крок заради своїх дітей, а любов до сім’ї змушує Тесфая жити далі. Не менш важливою є подібна тема, означена в самій назві книги — «Мій ближній — мій рідний». Коли ти далеко від дому, знайомі а то й зовсім чужі люди стають неймовірно близькими. Герої об’єднуються, допомагають одне одному, і це теж допомагає їм вижити та залишитися людьми.
Сильними сторонами книги є її реалістичність та наближеність до життя. Авторка не притягує за вуха хеппі-енд, у якому б усі герої зустрілися і зажили довго та щасливо. Ні — вона залишає місце для втрат і болю, але водночас дарує героям та читачам світлу надію, що прийде той час, «коли підуть дощі». Книга буде актуальна тим, хто переживає чи переживав горе у своєму житті. Я часто ловила себе на думці, що люди, яким довелося стати біженцями, точно знайдуть споріднені душі серед героїв. Той, хто ховав своїх рідних, вирушав у далеку невідому дорогу, бачив на власні очі смерть і недостаток, терпів розлуку з найближчими, точно буде мати над чим плакати в цій повісті. Та не лише плакати — як для героїв, так і для читачів зоріє надія на щось краще, на те, що серед хаосу можна знайти спокій душі.
У книзі багато страждань, втрат і мрій, які не стали реальністю. Читачеві потрібно бути готовим до цього тягаря та не боятися переживати біль разом із героями. Якщо книгу читатимуть діти чи підлітки, у них точно виникне багато важливих запитань. Тому батьки чи старші близькі люди мають бути готові спробувати дати відповіді або ж принаймні пороздумувати разом із ними.
Якщо підсумувати, то для мене це була дуже реалістична та життєствердна книжка. Я б рекомендувала читати її всім, хто любить книги, які описують життя максимально таким, яким воно є: не применшуючи труднощі, але й не зациклюючись суто на них. Мені здається, що ввесь зміст повісті зрозуміють уже дорослі читачі, але вона буде цікава й дітям чи підліткам, які можуть читати її разом із батьками або старшими друзями.

Мій ближній - мій рідний. Патриція Сент-Джон