Блог

Чому цей символ й досі має таку поширеність? Чи було щось унікальне в самій події розп”яття Ісуса? Чому Його стратили, ще й у такий ганебний спосіб? Яке значення це може мати для мене сьогодні? У буклеті є відповіді на всі ці питання, й ще на багато інших, з чого стає зрозуміло, що в смерті Ісуса полягає наша єдина надія на прощення гріхів і вічне життя.

Кожен тато хоче, щоб його діти: - Відчували любов та турботу - Мали хорошу репутацію - Казали, що їхній тато дотримується обіцянок - Були стійкими перед шкідливим впливом однолітків - Уникали алкогольної та наркотичної залежності - Утримувалися від сексу до одруження - Просили його поради та цікавилися його думкою - Визнавали свої помилки - Приходили до нього, коли потрапили у біду чи коли їх хтось скривдив - Захоплювались ним та поважали його як батька

⭐️⭐️⭐️Фамилия, имя, дата рождения — сухие привычные вопросы. Есть ли родственники за границей? — нет, — судимые? — тоже нет, в каких войсках желал бы служить? почему именно в них? старшие братья служили? хорошо… Сергей отвечал четко и без запинки, хотя в его голосе и чувствовалось напряжение. — В Бога веришь? — вот оно наконец. Хм… Да что же это с голосом-то случилось? Хотел так же четко и уверенно ответить «Да!», но вместо этого… дал петуха — осечка. — Не понял, — все еще не поднимая головы, сказал интервьюер. — Я спрашиваю, в Бога веришь?! — Д-д-да, — и тут голос, наконец, прорвало, — д-да, да, верю! Студент поднял голову так резко, что, казалось, его обдали кипятком: — Ты это серьезно?! — Вполне. Я — верующий! — уже совершенно спокойно ответил Сергей, чувствуя при этом, как горят от волнения уши. — Ну ты даешь! А с виду вроде нормальный! — Я и есть нормальный! — А вот в армии и проверят, нормальный ты или нет… ⭐️⭐️⭐️«Годен к строевой» — значилось в документах. «Баптист», — красным жирным карандашом было написано по диагонали на обложке «Дела №…». Скоросшиватель призывники носили с собой по всем кабинетам, в последнем из них за столами, составленными буквой «П», восседали человек пятнадцать, — собственно, это и была областная комиссия. Врачи, психологи, партработники, особисты, ну и, конечно же, военные. Вошедший в кабинет призывник должен был встать в середину образованной столами арки, точно в нарисованные на полу «следы». — Ну, что, воин, не выветрился еще Бог из твоей глупой башки? — начал беседу сидящий в центре мужчина, прочитав написанное на папке слово. — На вид вполне здоров, вот и врачи пишут: «Годен». Служить хочешь? — Хочу, конечно! — А с присягой как? — С присягой — сложнее. Принимать не буду… — Родина, значит, зря вас взрастила, выучила, а вы ей служить не желаете? — подал голос сидящий чуть в сторонке подполковник. — Служить не отказываюсь, сказал ведь уже. — Не отказывается он… А не боишься, молодой человек, что мы тебя к черту на кулички отправим? Там тебя даже твой Бог не найдет, — офицер слегка побагровел. — Бог меня найдет везде. А что до куличек, то, когда принимал решение, подумал и о возможных последствиях. — Подумал, значит, — протянул военный. Подполковник стал медленно перебирать бумаги, какую-то из них отбросил в сторону, а потом резюмировал, обращаясь к комиссии: — Товарищи, предлагаю отправить его в стройбат, пусть киркой помашет, может, поумнеет. Как вы считаете? Товарищи закивали головами. Получив их согласие, офицер брезгливо бросил призывнику: — Свободны, гражданин сектант! Вспомните наш разговор еще не раз, будете жалеть о своем решении!.. ⭐️⭐️⭐️Слабая надежда на то, что в вагоне удастся согреться, исчезала по мере того, как новобранцы пробирались в совершенно темный, не освещенный ни одной, даже самой слабой лампочкой вагон. Кромешная тьма. Худшие догадки подтвердились — отопление в вагоне не работало. Замерзшая вода изнутри разорвала батареи, растеклась по полу и превратилась в лед, образовав в проходе настоящий каток. В валенках идти по нему было опасно. ⭐️⭐️⭐️Камера для содержания арестованных находилась на КПП. Рядом с комнатой для посетителей — ничем не приметная железная дверь. Как они с дежурным по роте сюда дошли, Сережа не помнил. — Ремни. — Что? — Ремни, говорю, снимай, — дежурный на КПП равнодушен. За что арестован солдат, ему неинтересно. Сергей расстегнул бляху, протянул ремень. — Брючный тоже, и шапку сюда, — наматывая кожу на бляху, спокойно произнес офицер. Х/б обвисло, потеряло форму, брюки сползли на сапоги. «Теперь сюда, — повернул ключ в замке КПП-шник, дверь взвыла писклявым скрипом. — Заходи!» Свет из коридора осветил неокрашенные, грубо оштукатуренные стены, изнутри дохнуло холодом. — Так тут даже сесть не на что, — оглянулся Сережа. — Дайте хоть шинель, что ли. — Может, тебе сюда еще тахту притащить? — с неизменным спокойствием ответил старлей. — Все, приятного отдыха, в туалет по расписанию, утром разбудим. Если, конечно, уснешь. Дверь захлопнулась. Кромешная тьма объяла, навалилась со всех сторон, поглотила в себя. Никакого, даже маленького окна — простой, кубический бетонный панцирь. Света никакого — ни окна, ни лампочки. Сергей постоял немного в надежде, что глаза привыкнут. Куда, в какую сторону идти? Вытянул руки вперед, двинулся. Уперся в стену, пошел вдоль нее, до угла, сделал пару шагов влево, обо что- то споткнулся. Оказалось, тонкая труба в три пальца толщиной. Она торчала из пола примерно в пяти сантиметрах от стены, тянулась вверх сантиметров 35–40, затем изгибалась буквой «Г» и исчезала в стене. Труба была горячая. На этом забота об арестанте заканчивалась... ⭐️⭐️⭐️Сережа понимал: все, что окружает его сейчас, временно. Оно ценно до тех пор, пока его тело одето в форму, пока он зажат строем, пока не имеет права выйти за пределы забора, не может распоряжаться собой. Но когда есть внутренняя свобода, то человека ничем нельзя сковать, на его мысли невозможно накинуть сеть, принудить их, загнать в строй. Внутренняя независимость способна любого невольника сделать свободным. ⭐️⭐️⭐️— Ну что, победит духовность? — косясь на попутчика, спросил Сергей. — Как вы считаете? Трофимыч будто не услышал вопроса, смотрел на дорогу, любовался прелестями австрийской столицы. Трофимыч открыл дверь и, уже поставив ногу на тротуар, на секунду вдруг задержался — повернулся к Сергею и ответил на вопрос, который вначале проигнорировал: — Духовность может победить только в том случае, если будут те, кто готов ради нее пожертвовать собой

Говорят, что первая трагедия, произошедшая в связи с эпидемией COVID-19 в Израиле, заключалась в том, что жена задушила мужа после пяти дней совместного карантина. Шутки шутками, но в кризисной ситуации наши чувства и отношения подвергаются наибольшим испытаниям. Меняются привычные бытовые сценарии и повседневные приоритеты. Пугает неопределенность и беспомощность. Утрата контроля над происходящим склоняет к депрессии. В трудные времена нам как никогда нужен мир на сердце - то состояние, что определяется греческим словом эйрэнэ (дошедшим до нас в виде имени «Ирина») или еврейским шалом: покой, спокойствие, умиротворенность, состояние безопасности и защищенности. В условиях стресса тяжело каждому. И каждый оказывается перед выбором: будут ли наши личные тяготы дополнительным бременем для тех, кто нас окружает - или же, переступая собственные боли и страхи, мы будем следовать библейскому наставлению: «Носите бремена друг друга, и таким образом исполните закон Христов» (Галатам 6:2). Суета, озабоченность, беспокойство, страх разрушают наш внутренний шалом. Созидает же его благодарность, изливаемая Господу в молитве. Апостол призывает: «Не заботьтесь ни о чем, но всегда в молитве и прошении с благодарением открывайте свои желания пред Богом, и мир Божий, который превыше всякого ума, соблюдет сердца ваши и помышления ваши во Христе Иисусе» (Филиппийцам 4:6-7). Но это - лишь начало пути. Куда важнее не столько достичь умиротворенного состояния самому, сколько стать этим самым миром для тех, кто рядом. Для тех, кому ничуть не легче, а, возможно, и куда труднее, чем нам. И для этого крайне необходимо развивать в себе свойства, которые можно обозначить акронимом МИР: мы должны быть Мудры, Испытаны и Решительны.

Був 1658 рік. Майже 1700 років минуло відтоді, як Ісус із Назарету змінив усе. Минуло 1000 літ з того часу, як пророк Мухамед ввів свою релігію з військом, що заполонить Північну Африку, Близький Схід і Європу. У 1354 році молодому османському (тобто турецькому) вождеві на ім’я Сулейман, було видіння. Це сталося, коли він дивився якось на нічне море. Півмісяць здався йому срібною стрічкою, що з’єднувала Європу та Левант — землі, які оточували Середземне море зі сходу. Це видіння розпалило його прагнення джихаду, і незабаром Сулейман повів своє військо у наступ через вузьку протоку, що розділяла два світи. Отримавши перемогу, його турки швидко перетворили півострів Галліполі — поріг європейського континенту — на постійний ісламський плацдарм. У наступні століття Османський халіфат поглинув Північну Африку і решту частини Леванта, якраз коли він захопив Грецію та Балкани. У 1529 році він узяв в облогу Відень, отримав відсіч і змушений був повернути назад, але заприсягнувся повернутися. Тимчасом у 1492 році король Іспанії Фердинанд і королева Ізабелла відсвяткували звільнення від ісламу західних територій, доручивши італійському мореплавцеві на ім’я Колумб відплисти на пошуки нових земель, і за якийсь час він дістався Американського континенту. Незабаром через конфлікт імперських і релігійних інтересів царства Європи зчинили приголомшливу сварку, залишивши християн особливо вразливими на сході. На початок 1642 року королівства Великої Британії — Англія, Шотландія, Уельс та Ірландія — були охоплені жорстокою громадянською війною між парламентом і королем. Та війна розпалила пристрасті релігійних груп у протестантизмі, внаслідок чого тисячі людей було вбито, королю Карлу відтяли голову, а правління перейшло до парламенту, який направляла важка рука Олівера Кромвеля. Проте 29 травня 1660 року королю Карлу II повернули трон, а Англія відновила порядок. На час. Посеред усього цього бідолашна Ірландія лежала розбита на відчепі британських островів. Її люди були пригноблені, а тисячі навіть вислані у рабство в Новий Світ. Однак Ірландія, затята у своїй нескореності, вистояла. Її сила була немов ковадло, загартоване великою скорботою, що, як не дивно, звільнила її дух від обставин. Її спадщина залишається красномовним нагадуванням про наснагу, яка і далі пробуває в чарівності її мисів і печворковій зелені полів. Персонажі нашої розповіді вражені безладом в імперіях, які конфліктують. Їхній порятунок бере початок у віковій мудрості, що прагне звільнити тих, хто шукає глибоку Любов, яка й досі наповнює собою все. Бажаю вам знайти цю приховану красу скрізь, хай куди приведуть вас пошуки, і отримати свободу.

XX і XXI століття стали періодом переходу людства до нової інформаційної ери. Тож не могли мудреці Тори залишитись осторонь революційних наукових відкриттів, не могли не реагувати на розпочате повернення єврейсько народу до своєї Країни. Вирішальним чинником цього процесу був релігійний сіонізм, який став поштовхом і для розвитку ортодоксального модерністського юдаїзму. Одним із авторів ортодоксального модернізму є Пінхас Полонський. 

Він знову увійшов в історію 1996 року. Уперше «Time», «Newsweek» та US News and World Report» розмістили одну і ту ж постать на обкладинці: ісус Христос. Ці публікації свідчать про велику кількість хибних уявлень : напів правд, що перемелюються у млині пліток про цю людину. Відколи Ісус збирав пилюку на підошвах Своїх сандалів на палестинському ґрунті, мало що змінилося. Про Нього все ще теревенять у перукарнях та кафе за рогом. Про Нього досі точаться розмови «за і проти». Він спричиняє нашу цікавість, розпалює нашу уяву й навіть викликає наш гнів. Хто Він насправді? Він не політик, але Він усе одно змінює нації. Він не соціальний активіст, але Його постать та вчення згенерували заснування і діяльність безлічі лікарень, дитячих будинків, притулків, благодійних закладів тощо. Він точно не попзірка, але чий календар більш заповнений? Психотерапевт? Навряд чи. Але скількох «Хитунів-Бовтунів» Він знову зібрав докупи?! Цей селянський тесля побудував Собі Царство набагато більше, ніж Його земні вороги могли собі навіть уявити. Хто Він насправді? Ви знаєте, як науковці промовляють цю фразу: «пошук історичного Ісуса». Це часто означає вилучення з Євангелій чудотворного та «міфічного», а потім читання між рядків про те, що автор нібито говорив насправді. У багатьох презентаціях таких учених Ісус виявляється політично коректним мудрецем - анемічним, хоч і розумним, добрим - Він був би прекрасним сусідом.

У сучасному світі цінність доказів істинності християнства атакується з двох протилежних напрямів. Здебільшого світське суспільство просто ігнорує те, що стверджує християнство. У світі панує уявлення, що християнство, як, зрештою, і всі інші релігії, є пережитком темного минулого, і поширене воно переважно серед невігласів, які не в змозі, або не бажають подивитися в очі тверезій реальності: коли не існує Бога, коли немає життя після смерті та коли у Всесвіті не існує остаточної мети, тоді немає сенсу окрім того, який ми самі для себе створюємо. Так звані «докази» віри насправді є лише її логічними поясненнями, а втім, її не можна цілковито обґрунтувати раціонально, але яку також люди не в змозі відкинути емоційно. Найбільш послідовні секуляристи цілком готові визнати, що зі «смертю» ідеї Бога також помирає будь-яка довіра до нашої власної природи як раціональної істоти. Близько століття тому світський педагог Джон Дьюї стверджував, що будь-яка наша істина - це лише наш спосіб пристосування до навколишнього середовища, і ми не повинні думати, що дійшли будь-якої об’єктивної істини, яка насправді відповідає реальності. Іронія такого підходу в тому, що і він, і ті, хто з ним сьогодні погоджуються, продовжують писати книги та мають нахабство читати нам лекції з приводу того, чому ми повинні відмовитись від своїх «застарілих» поглядів на те, чим є істина і як її можна пізнати. На жаль, часто те, у що вірять християни, стає приводом до зневіри. Люди відмовилися визнавати цінність доказів на підтримку релігії чи християнської віри. Ці напади на докази походять від тих, хто зводить релігію (і в деяких випадках - християнство) лише до рівня емоцій, чи, можливо, лише любові, водночас ігноруючи глибинну потребу людини в істині, а отже, і не турбуючись про будь-яку необхідність у доказах на підтримку істини. Навіть деякі християни, які віддані об’єктивним твердженням істини, інколи відкидають обґрунтованість і цінність доказів християнства. У певному сенсі християнство просто зводиться до красивої ідеї, що ніяк не може бути підтверджена чи доказами, чи здоровим глуздом, але є настільки чудовою і корисною, що ми повинні вірити, що вона є правдою. Християнин, який ґрунтується на Біблії, захищений від обох цих крайнощів. Упродовж тисячоліть християнські мислителі з надзвичайною послідовністю навчали, що людська мудрість та використання доказів відіграють важливу, хоч і дуже обмежену роль у християнському досвіді та служінні. Вони, фактично, стверджували, що людина була створена схожою на Бога (Буття 1:2, Буття 5:3), і цей образ Божий містив як здатність раціонально мислити (Колосян 3:10), так і здатність до спілкування з Богом (Ефесян 4:24). Таким чином, людина має природне вроджене знання Бога та Його закону (Римлян 2:14-15, Римлян 1:19-21) не в значенні наявності у розумі набору доктрин від народження, але - внутрішньої пристосованості та здатності до пізнання Бога (тобто розум людини є не чистим листком, а подібний до футляра скрипки, що просто вміщає в себе інструмент, для якого він і був виготовлений). Об’єктивних доказів існування Бога, надприродності християнства та істинності Писання цілком достатньо, щоб привести до певності (або до ймовірності в майже безкінечному ступені) усіх, хто має чесний та неупереджений розум (Римлян 1:18-25, Івана 5:33-36, Дії 1:33 і багато інших уривків). Ці докази слід наводити в наших свідченнях невіруючим (див. Ісаї 1:18, Повторення Закону 13 і 18, 2 Петра 3:15). На жаль, розум жодної людини від часів падіння Адама не є чесним та неупередженим. Гріх пошкодив уроджене знання про Бога і зіпсував здатність людини належним чином оцінювати об’єктивні докази (1 Коринтян 1:14, Римлян 1-3). Однак ця зіпсутість розуму не є абсолютною, а її ступінь ииянляпьси по-різному, залежно від того, наскільки сфера, вивченням якої займається людина, є близькою до засадни- чих принципів християнства. У царині математики, наприклад, плотська людина доходить тих же практичних висновків, що і людина спасенна (Луки 15:8). Знання про існування Бога та розуміння Його природи є набагато важливішим для розвитку нашого духовного життя; тому гріх викривляє розум більшою мірою, коли доходить до цієї сфери. Воскресіння Ісуса, Його божественність і Його відкуплення ще сильніше впливають на духовне життя, а отже, у цих питаннях розум людини найбільше затьмарений гріхом (див. Римлян 2:20-21, 1 Коринтян 2:14). Однак, незважаючи на вплив гріха, невідроджена людина часто навіть доходячи якогось помилкового уявлення про Бога, може знати, що Він існує і має вічну й нескінченну природу (Римлян 2:20-21, Якова 2:19), може усвідомити, що Йому слід поклонятися (Дії 17:23), може пізнати моральні закони - що є правильно, і що неправильно (Римлян 2:14-15), а в деяких випадках може насправді знайти шлях до спасіння (Євреїв 6:4, 2 Петра 2:21). Усе це - через загальну благодать. Апологетика базується на недоведеному припущенні, що істина існує. І під істиною ми розуміємо змістовну відповідність стандарту дійсності. Ми маємо право припустити це, тому що вона не може бути заперечена (наприклад, Блаженний Августин стверджував, що заперечувати це - означає насправді не лише стверджувати істину, але й стверджувати те, що ви її маєте). І ми перевіряємо істину, демонструючи, що вона є систематично послідовною. За горизонталлю вона узгоджується сама з собою і за вертикаллю вписується в факти зовнішнього світу. Істина не є вищою від Бога, щоб Його можна було за допомогою неї судити. Істина є аспектом Божої природи, Божим атрибутом. Бог справді завжди обирає робити те, що відповідає Його власній природі. Він завжди в згоді з Самим Собою, тому що такою є Його вічна природа. Ми могли б розпочати нашу апологетику з Бога як нашої головної гіпотези. Якби ми це зробили, то виявили б (якщо думаємо правильно), що насправді ми не маємо права покладатися на наші висновки, окрім лише того факту, що Бог є Богом раціональним і створив нас за Своїм образом, а також створив раціональний світ, який ми можемо досліджувати. З іншого боку, якщо ми розпочнемо з істини, то повинні (якщо правильно думаємо) виявити, що Бог через природу та Біблію є відкриттям Його Самого для нас. З цього і розпочинає Лінн Гарднер свою чудову книгу «На сторожі істини. Тверезий погляд на докази». Вона відображає біблійно підтверджений і справді божественно контрольований спосіб нести наше свідчення про Христа. Якщо лише розум невіруючого не зіпсутий хибною філософією, він готовий погодитись, що існує таке поняття, як істина, і що вона варта того, щоб за нею слідувати. Потім, крок за кроком, у дуже зрозумілому стилі, який є одночасно і цікавим, і переконливим, Лінн Гарднер показує, що багато загальних уявлень щодо релігії та християнства просто не відповідають фактам Усесвіту, у якому ми живемо. Якщо невіруюча людина прагне бути послідовною, вона повинна або відмовитися від цих нехристиянських поглядів, або ж прийняти істину християнства. На жаль, у наш час Церква не змогла ефективно надати невіруючим послідовну, зрозумілу і цікаву аргументацію істинності християнства. Вона не зробила цього навіть для власних прихожан. А найгірше, що вона не навела такої аргументації навіть для власних дітей. Таким чином, ми вирощуємо покоління неосвічених прихожан - християн, але настільки кволо проінформованих, що вони абсолютно не в змозі підтримати інтелектуальну дискусію з невіруючими про нашу віру. Своїм життям ми можемо показати, що християнська віра того варта. Багатьох невіруючих удалося цим завоювати. Але ще більше невіруючих відвертаються, тому що вони думають, що християнська віра - це лише захоплива фантазія. Для них було б чудово, якби існував Бог, який нас любить і турбується про нас, як це стверджує християнство, але таке прийняття бажаного за дійсне не вписується в суворі реалії реального світу. Лінн Гарднер приймає цей виклик. У простому, переконливому стилі він подає твердження з Євангелії і закликає невіруючого переосмислити свою неперевірену філософію життя. Він кидає виклик невіруючому - перевірити життєві факти й чесно узгодити їх із тим, у що він вірить. Він закликає невіруючого бути послідовним і навернутися до справжнього пізнання Бога, світу та людини - інакше кажучи, прийняти християнський світогляд, який є глибинно послідовним і вписується в реалії Всесвіту щодо нас. Подаючи цей матеріал, Лінн Гарднер виконав чудову роботу з пояснення навіть складних питань, ясно, із гумором і влучними прикладами, що складаються в захопливі й переконливі аргументи істинності християнства. Для пасторів, учителів недільних шкіл та мирян, що зацікавлені зустрітись в інтелектуальному виклику з невіруючими, ця книга буде безцінною. Ми повинні бути готовими дати підґрунтя для внутрішньої надії всім тим, хто в душі усвідомлює свою потребу й насправді глибоко прагне саме цього послання, яке ми, християни, хочемо їм надати.

Є люди, які вміють змінити щось у собі. Нехай незначне, нехай навіть таке маленьке і несуттєве. Наприклад, відмовитися від поганої звички гризти нігті або ходити сутулячись. Але все ж такі люди є. І такі, нехай і незначні, але зміни, відбуваються у нашому житті. Можливо, для багатьох це здаватиметься дивним, але саме завдяки цим, нехай маленьким, але все ж змінам, світ, в якому ми живемо, не скочується в безодню саморуйнування. Світ не опускає руки в безсиллі й не закриває очі з лякливою гримасою безнадійності. Світ продовжує жити надією.Надією на те, що одного дня ці люди почують свій заклик. Заклик не зупинятися на досягнутому. Заклик йти далі. І тоді їм доведеться зрости й піднятися. Зрости в першу чергу у своїй самосвідомості і самовизначенні. Піднятися настільки, щоб від речей, які нічого по суті не змінюють, звернути свій погляд на явища набагато більш значущі. Наприклад, на тон розмови з дружиною або на час, проведений з дітьми, на своє ставлення до батьків, сусідів. Хоча хіба можна зараз сказати або припустити, що може статися далі? Що може статися, коли зміни стануть глобальним процесом, а реформи - диханням суспільства? Коли оновлення свідомості стане девізом націй? Багато що може змінитися. Може змінитися навіть те, що століття вважалося незмінним. Задумайтесь! Колись хтось скасував рабство, хтось почав розмову з жінкою, багато хто взяв гітару і поїхав на будівництво Байкало-Амурської магістралі, інші підняли свій прапор і показали кулак жадібному магнату, а хтось взяв перо і папір - і сталося те, після чого світ вже не зміг залишатися незмінним... Так, саме таких людей, здатних повернути плин життя назад, проголосити нові ідеали, таких людей, затамувавши подих, з величезним нетерпінням чекає світ. Але для того, щоб про таких людей дізнався світ, їм насамперед належить пізнати себе, побачити місію, визначену Провидінням, знайти своє місце в житті та відповісти на найскладніше запитання у Всесвіті: в чому ж сенс життя? І ось, подібно до того як кохана чекає зустрічі зі своїм обранцем, суспільство з глибокою надією очікує людину, яка зуміла побачити те, чого не бачило воно. Суспільство свято вірить у тих, хто, як йому здається, бачив виворіт цього світу. І коли новоспечений пророк розділяє з ними своє знання, донині приховане від стороннього ока, тоді дорослі люди стають схожими на дітей, що захоплено плескають у долоні. Саме такою людиною-цунамі, яка трясе підвалини, перекроює світогляд мільйонів, сформований багаторічними наростами звичаїв і традицій, судилося стати йому, хлопцеві, який притискає фотокамеру до свого обличчя. Це історія про нього і про те, як він шукав сенс життя... купити книгу «Більше за життя, сильніше за смерть» Єлисей Пронін

Старий чи молодий, багатий чи бідний, з освітою чи без, здоровий чи хворий, чорношкірий чи білий - кожен з нас стикається з питанням: куди ми підемо звідси? Люди витрачають величезну кількість часу, енергії, фінансів на сім'ю, роботу, розваги... Але однієї миті смерть все відбере в нас. І що тоді? Ігнорувати це питання - безрозсудно. До нього треба ставитися якомога серйозніше й розважливіше. Саме це робить Джон Бланшард.